понеділок, 14 березня 2011 р.
Йшов на зустріч на пів шосту. Вийшов о 5, знав що спізнюсь, бо тротуари вкривала тонка крига, і мені доведеться кілька разів впасти і матюкнутись.
Таки спізнився, проте її ще не було. Зупинився ще на мить огледітись навколо, бачив лише поодинокі пари, що прогулювались під ліхтарями. Стояв один на площі, подивився на руку, якій дуже потрібно годинник, на щастя зустрічі завжди випадають під ратушею тому орієнтуюсь на удари в чверть години, це трохи звеселяє буденність. Вона вийшла з-за рогу, м'яко ступаючи по ще не розталому снігу. Без шапки, не любить головних уборів, припускаю, що їй би личила в'язана червона шапка з бамбоном на горі.
Вдалось почути крізь вітер її мелодійний голос, що іноді попискував від радості – вона страшенно любить говорити телефоном і тримає своїх близьких завжди поруч.
Без слів привітались – поцілунком, посміхаючись очима, відчув тепло її тіла до тіла, якого я прагнув понад рік.
Вона відклала слухавку у сумку. Просто йшла і дивилась тепер на мене, пильно, неначе запам'ятовуючи кожну рису мого обличчя.
- Ти давно у місті? - спитала вона
- Недавно, цей приїзд супроводжувався особливим гулянками… Жодними… здається звідси виїхали усі близькі, а решта мене мало цікавить. Ти ж тепер також тут не живеш?
- Угу, місто цікаве тоді коли бачиш його від часу до часу, ненадовго, а найкраще з вікна квартири, тоді час який був відірваний від мене колись, зараз виглядає набагато ріднішим. Моя вулиця, звісно ж ніяк не змінилась…
- А ти? Змінилась?
- Не можу точно сказати… Знаєш, тобі варто про це спитати мене пізніше. Я тобі стільки писала розповідаючи про все що зі мною сталось, що мені набагато важливіше чути від тебе про тебе. Добре?
- Кудись сядемо?
- Давай пройдемось, поки не змерзнемо.
Зупинили дівчинку, що продавала у кошику льодяники у вигляді півника.
Вона крутила півника в руці, іноді позираючи на мене.
- Мені приємно, що ти не забув про мене.
- Ми ж лише вчора розмовляли…
- Так, але це трохи інше… іноді люди з'являються і не хочуть давати про себе чути. Ну наприклад я.
- Дивлячись на це так, то ти єдина людина, яка знає, що я в місті. Не хочу турбувати вовків.
- Все ще турбуєшся про стан своїх нервів?
- Ага, вовки завжди атакують скопом, поодинці можливо б впорався.
- То ж ти виманив вовчицю, щоб її …
- Зваж, вовчиці не балакають біля вовка, вони туляться і ніжно рикають.
- Хаха, встигнула скучити за твоїми лестощами.
- А я за твоїми руками…
Вона опустила очі і взяла мене за руку, Її дотики не втратили ніжності - просунула пальчики між мої.
- Що мені потрібно зробити, щоб ти зігрівся, ти так трусишся.
- Відвик від такої погоди, можливо обіймемося?
Ми зупинились під ліхтарем, на ньому висіла святкова омела.
- Ти ж знаєш, що люди роблять під омелою? – ми були в обіймах один одного, її оченята посміхались, а вуста прочинились для посмішки. Вона заплющила очі і ніжно поцілувала мене.
- А ти швидко зігріваєшся – засміялась.
- Для цього потрібна була саме ти… А це часом не твій дім?
- Ммм, так. Це ти мене вів…
- Не слідкував куди ми йдемо, напевне захотілось тепла.
- Напевне? – її очі світились – ти ж холодний як мрець, я зроблю тобі кави. Звісно ж кава, це не натяк. – вона посміхалась.
- Ні, не натяк… От гостра потреба тебе – це моє бажання.
- Ну, сьогодні ніч виконання бажань, омела цьому свідок. До того ж це і твій дім, я тобі це сказала ще багато років тому..
Вона відчинила двері:
- Заходь…
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
0 коментарі:
Дописати коментар