Показ дописів із міткою писанина. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою писанина. Показати всі дописи
субота, 4 червня 2011 р.
Следую на встречу с тобой на горе, кажется опаздываю, опять задержали на работеОглядываюсь вокруг – пустыня моих сновидений начала наполнятся смыслом. Вот вижу ветхий дом обвешанный новогодними украшениями, там праздник, прохожу мимо. С балкона на втором этаже слышу, что меня кто-то зовет. Знакомый женский голос кричит: «Ну куда ты, здесь же хорошо, остановись, побудь с нами. Тебя так ждали, так ждали.»
Остановится? Я? А кто вы знакомые?
Не хочу оглядыватся, прошлое меня оставляет, так же как будущее – скрывшись за мглой на вершине окутанной розовым туманом. Начался город.
Неоновые вывески в сумеречный час казались не то что бы сном, а как бы слишком заманчивой реальностью. Много людей которые что-то говорят мне, а я не понимаю их языка, скрываюсь еще в большей толпе где каждый занимается собственным делом. Вот например парень с новостей который купил себе айпад 2 и айфон за почку. Он весь бледный, он чувствует как умирает, очень медленно, его тело коснулась ужасная бледность, но глаза горели счастьем. Новый мученик, он мне нравятся – приносят себя в жертву уже рекламе, даже не обществу. Вот он ваш пример.
Город оказался намного меньше чем я думал. Но во всяком случае я очень хотел таки увидать его конец - окраину где стоят трейлеры, заброшенные фабрики и детвора разных мастей носится улицами размахивая палками и играет в террористов.
Почти из каждого домика слышно новое телевизионное шоу – там дамочки « с народа» собственноручно под местным наркозом делают себе пластическую операцию. Самая удачная операция на выбор зрителей должна выиграть ужин с Паттисоном и ночь в Четырех Сезонах в Нью Йорке. Зрители в восторге, они выбирают самую ужасную даму с перекошенным лицом, кожа которой свисает почти до подбородка. Публика ликует – ужас победил. Вот оно блаженство боя за справедливость – согнать с экранов худых длинноногих и поставить новый идеал – не красоты, а ужаса, который вселял бы уверенность у других. Не в далеком будущем глянцевый фешн арт уйдет и его заменит сельский хардкор, в котором кроме огромных сосков вы ничего не увидаете. Меня начало тошнить, начал бежать пока голоса не утихли, наступила ночь.
Дышал ровно и глубоко. Вдруг осознал, что вокруг ничего и нет. Предо мною была только гора. Пришла СМС. «Любимый, я уже на месте, жду только тебя.»
Я представил себе улыбку на ее лице когда она это писала. Я даже верю, что она улыбается, нежно, думая обо мне, как это делаю я. Что же, вверх так вверх. У подножия горы был фестиваль. Людей больше чем в городе, оно и неудивительно – кто хочет оставаться в душном месте дольше недели? Неизменно хочется убежать, хотя бы на день, хотя бы на несколько часов. Люди которые убегают из привичного места существования открывают в себе новые стороны чувствуя хотя бы малейший признак свободы. А я чувствую неизменное облегчение чем ближе к горе.
Мимо пронесся мой знакомый таща на плече визжащую девочку лет шестнадцати.
- Дибил –кричу ему вслед – а как же жена?!
Он остановился на секунду и улыбнулся:
- У нее замечательный секс с двоюродным братом вооон в той палатке.
Я посмотрел в сторону куда он показывал, но кроме слепящего света со сцены не увидел ничего. Люди отбрасывали на пожелтевшую траву странные тени, чем более на них смотрел тем больше они казались мне слонами, тиграми, крысами и лошадьми. Изумительная оргия в честь слепящего света и звука.
Я начал обходить фестиваль вокруг. Мне вот вспомнилась сцена когда Моисей спустился с Синая с таблицами завета, люди ждавшие его начали молится идолу, а он разгневавшись разбил завет и люди покаялись за грех. Честно, я не особо ждал что с горы кто-нибудь спустится. А если бы и спустился – то максимум что ему предложили бы – выпить на пару. И я могу ответить с уверенностью – Моисей ХХІ века выпил, напился и визжал как свинья под сценой. Потому что их бог давно среди них. Но чувствуют его, только когда вместе. Это называется – стадный инстинкт, стадное верование, стадное преклонения перед сценой, потому что оттуда всегда следуют указания.
А заберите вот этого человека из общества. Вот, Андрей, выйди из круга. Стань в центре света с потолка чтобы тебя было хорошо видно. Волнуешся, нет?
Ну, тогда начинаем наше шоу.
-Андрей, у тебя есть шанс выиграть суперприз – золотые рога быка.
- ДААА!!! – кричала публика.
Андрей нервно потирал руки.
- Тебе следует ответить на парочку вопросов и рога твои!
- Даааа! – ободряюще кричала толпа видя, что Андрея начинает трясти.
- Готов? – спросил ведущий с улыбкой ехидны.
- Дааа!!! – прокричал Андрей, ожидая такую же реакцию от публики. Но она молчала…
Я покинул место тогда, когда на Андрея надели золотые рога и начали петь ему гимны как богу.
Мой сон погружался в дерьмо все глубже, и я должен успеть.
Бежал уже вверх. Ночь погасила звезды и луну. Я закрыл глаза от страха, потому что казалось позади кто-то тяжело дышал.
- Юра, ты куда? – спросил знакомый женский голос.
- Вверх – устало сказал я.
- А зачем? Разве внизу не хорошо? – я не видел ее лицо, но видел то на что она показала. Город горел, горел поселок, горел фестиваль.
- Все не настоящее.
- А там на верху? Разве настоящее?
- Заткнись.
- Отвечай! – голос сорвался на ужасный крик зверя.
- Да, в этом я уверен.
Я вновь пошел вверх, оставив голос знакомой внизу. Не помню на каком моменте, но почувствовал на своей голове руку.
- Любимый, просыпайся.
Я открыл глаза, а ее глаза боли напротив, светились беспокойством.
- Кошмар… - сказал я.
- Приснился кошмар?
- Не, кошмар в моей голове.
Достал сигарету возле кровати.
- В чем он заключается?
- Ну, ураган картинок из прошлого, когда кажется мир сходит с ума, тоесть не так – ты уже сам не воспринимаешь все как положено. Считаешь ненормальным.
- Разве плохо, когда ненормально?
- Но воспринимаю вещи - я.
- Мой любимый – эгоист. Вот ты лежишь на горе в моей постели и считаешь себя нормальным.
Я широко открыл глаза, и вдруг почувствовал прилив холодного ветра, на горизонте начинался пожар. Мы лежали в огромной кровати на вершине горы.
- Нет! Все еще сон?!
- Ну как сказать, я в твоей голове, делаю что хочу – любимая так искренне улыбалась, что не оставляла мне выбора чтобы не улыбнутся в ответ.
- То есть это таки сон?
Она кивала головой, а ветер играл с ее рыжими волосами.
- Ну и пусть, сейчас он мне нравится – я вновь прилег.
Она приблизилась ко мне.
- Почему ты так легко сдаешся?
- Что ты имеешь в виду?
Она не сказала просто молча улыбалась и наклонилась к поцелую.
Пожар позади начался с рассветом, превратив ее волосы в золотой поток света.
Главное не проснутся.
Но я проснулся. Сбросив остатки сна с головы посмотрел на часы – пол второго. Я проспал половину дня и чувствовал дикий прилив энергии от странного сна. Эта гора, что это было? И кстати, почему я не матерюсь, сука, да что со мной творится?)
Я вышел на улицу и посмотрел вверх. Сделал шаг вперед, споткнулся и ко мне пришел ответ.
Человеческое желание – существенно сильная штука. Особенно когда она воспринимается как единственное и наиболее желаемо.
Желание дотронутся, попробовать, получить, использовать, поцеловать, купить, выбросить, желание любить и желание возненавидеть.
Но встретившись со своим желанием один на один, мы чувствуем неловкость, как бы вот оно, а вот мое ли это на самом деле. Может не этого я желал… хм… И они уходять на мусор, или кочуют от одного несчастного и неоприделенного к другому. Достаточно!
Сколько можно продолжать бессмысленный спор с самим собой - мое не мое, мой не мой. Остановите мгновение, посмотрите вокруг, что вы видите – ветхий дом с кучей ненужных вам людей, которые то и делают, что меняют личину дружелюбия на ненависть? Ваши города, в которых вам уютно – на самом деле ваш гроб. Вы тащите на себе тонны иллюзий предположений о том как устроен этот мир, если точнее – беременна ли какая-нибудь Наташа, от Вадика или почему Лера со мной плохо говорит. Это все не имеет наималейшего отношении к вам. Вы не сможете обладать тем, что вам не принадлежит, а именно душами других людей. Наименьшее что с вами может случится врываясь и разрушая мир другого человека – вы споткнетесь и больно ударитесь. Возможно это подействует, а возможно проходя мимо этого места, а если точнее – повторяя ситуацию – вы сделаете тоже самое. И не удивляйтесь –удары будут менее чувственными, вы просто привыкните постоянно падать и унижатся, а именно притворятся, что вы такие же как все. А это не так. Только толпа белых баранов может быть полностью послушной своему пастырю. А толпа народа – только поклонятся. Будь это модели Виктория Сикрет или герой новых голливудских соплей. Вот примерчик вам - дети копируют часто поведения своих родителей, а потом вы, уже далеко не дети копируете образ жизни, который, возможно не подходит вам. Что, вновь упали? Ничего, после большого количества падений уже не так чувствуешь боль, поверьте, знаю. Но немногие захотят не пойти обратно на лестницу, а все таки пройти вперед и узнать, что находится за тем углом, который он в жизни не знает.
Я споткнулся, но не потерял равновесия. Я шел на встречу к любимой все еще думая о сне. Гора казалась сейчас уже не такой высокой, любимая стояла очень близко, а я собственноручно отодвигал и растил огромную брылу с камней, чтобы утруднить себе задачу.
А все намного проще. Просто надо позволить себе любить, без ограничений, без остановок – потому что это значит, что ты сдался (да-да, слабенькие животные)
Позволить любить - очень нежно и медленно касаясь сердечка другого человека, ведь оно бьется в ритм вашего. Целовать шею, чтобы почувствовать дыхание и вкус ее крема на ночь. Быть внимательным тогда когда надо и непредсказуемым в мышлении. И помнить, что в любви нету правил, есть просто чувство которое наполняет обоих. А другие – даже не могут отыграть роль зрителей, потому что вы один на один в комнате, которую озаряет рассвет нового дня. Нового дня, где не знаешь, что случится в следующую секунду, момент нового дня, когда именно каждая секунда очень важная.
И гора окажется действительно сном и вам не надо спешить к ней, потому что ваша любимая рядом с вами, держит вашу руку возле губ. Ваша дорога будет становится все шире и шире. Но самое главное – идти вместе, подождать и подать руку тому человечку, ради которого ты можешь наконец-то отказаться от багажа прошлого, зажечь все города и скучные будни лишь ради того, чтобы на дороге было светлее когда наступит ночь. Всем спокойной.
четвер, 29 липня 2010 р.
- Should write some thought’s in note- Finish my coffee
- Smoke a cigarette
- Read some part from “Lolita”
- Take a shower
- Clear my mind
- Fall a sleep
неділя, 9 травня 2010 р.
щоб довго ніхто не шукав моїх творчих доробків всім гарного дня!
Я не бачив за жодними фіранками жодну тінь без жодних зволікань яка хвилювалась наче чорна цятка у просторовму втіленні бога. Він серед нас. Тааак. Серед.
Кілька сумбурних слів про ганебне втрачення життя, чи б пак азіатську любов, наркотик чи андерграунд можуть принести тебе на п*єдестал, а ще пару слів про члени, вагіни і оральний секс – створять вічного бога, буквально на кілька років. Живу легенду, скандальну, повну гідності яка перпльовує дійсність, існує у позачасі і має кільканадцять коханок у кожному більш-менш пристойному провінційному селі. Він їм читає ідіотські віршики і вони розсувають ноги на якомусь сіні заливаючись несмачною брагою.
Так, якщо прожити кілька років у такому стилі, то звісно від тебе більш ніхто нічого цікавого чекати не буде.
Блиск цікавого і незрозумілого, майже рідкісний камінь. Потрібно продовбати печеру в скелі, щоб провалитись у їх царство. Царство змарнілих та здебілілих інтелектуалів.
Вони насуваються гігнатськими рядами на нещасних та неосвідчених людей. Вони задавлюють массою непотрібних слів і висловів, гатять по голові рукописами і викрикують незрозумілою мовою рядки зі своїх книжок. Так це стадо полює і тоне у байдужому до них світі.
Я більше люблю Буенос-Айрес Борхеса ніж Львів Содомори. Відчуваю себе тут вайлувато чужим ніж пристойно домашнім.
Я не стану гратись у проміжні цінності і кидаю Вам фразу:
Якщо кілька слів змогли витягти з пустого простору цілий світ, чому ж кілька рядків не можуть звільнити тісний простір від світу?
----------
Вони навчили нас кохати. Крок за кроком тикали пальчиками на найдрібніші моменти, які варто б було б зловити. Водили за руку по втраченій пам*яті дитинства і читали нам любовні сонети написані від руки.
Вони втратили нас, запобігши втратити цноту і сховались в кам*яних шафах власних снів.
Де ви? Стрункі діви ночі? Повтікали? Від них?
Хлопці поховали багнети і припали руками до німої стіни. Не буде більше романтичних розмов про старі монети, останній дощ не впаде на долоні.
Вони втратили осінь, а з нею останню любов.
-----------
Стежки вели до спальні, повної витончених ароматів квітів, літніх садів та пахощів трав.
Осліп від сонця на коротку мить, марево не зникло і тоді коли ти у повні місяця опівночі відчинила мені двері. Я бачив Тебе крізь сон, виткану з тисячі шовкових ниток. Вуста наповнені солодким виноградом, ні, це таки твої вуста цілують мене, це мої вуста цілують твої.
Ти відкрила мені опівночі таємницю, яку я, здавалось, не осягну до кінця, вона пахла лавандою, смакувала як манго.
Я зголоднів тобою, шепотів тобі на вушко, що не втримаюсь жодної миті, щоб лиш торкнутись тебе, якщо дозволиш...
Мене марево вело крізь сон до твоєї кімнати, до світанку в якій не гасла свічка.
----------
День і ще один, відкине страх і сунмів. Закінчили зиму успішно, перескочили тих, хто вважає нас е досі за дурнів і сумно сидимо по закутках з нетбуками поглинаючи гігабайти непотребу.
Нічого не змінилось за сотні років, лише іграшки стали новими, з людини душу не вирвеш, а пам*ять нації живе у землі на якій виріс.
Мавпа з автоматом не перестане бути мавпою, людина з томами законодавчих актів залишиться такою ж людинолю, якій потрібні лише кілка благ. Вони вже давно написані в книзі, яку відкривають зрідка на свята. Кухаварська книга популярніша за святе письмо, та й приємніше пороздумувати над черговим політичним маразмом у Главреді чи Кореспонденті, ніж поглянути на свої руки чи вдумливо розгледіти свої очі у дзеркалі.
Людям подарували нові іграшки, ті ж замніяють у людини чуттєвість, сумніви, еротизм, самоусвідомлення.
Вже нашому поколінню закидують, що жити легше. У нових умовах не потрібно боротися як колись за кусок хліба..
Боротьба нікуди не ділась, вона лише стала швидшою, настільки, що не встигаєш вловити ті моменти коли тобі вже зарадядили у ніс.
Що нам завдяки поколінням минулим отрималось у спадок?!
Цензура, вирвані сторінки історії і нескінченна кількість запитань?
Залежні від інформації, залежні від напівфабрикатів, залежні від грошей в кінці кінців. І ми відчуваємо у цьому себе як риби у воді. Комусь щастить більше, комусь менше. Але поза тим людська природа не зникла. Просто її приборкали, посадили у ніші, подали комп’ютери і подбали про інвестиції. Ти будеш правим пальцем, а ти ниркою, а ти статтевим органом. Людський організм схоже вивернувся на зовні...
----------
воістину райським садом. Опівнічний місяць мабуть назавжди перетворив десяток суцвіть кам*яною сірістю. Вони мені завжди видавались моторошними, усі десять років з часу правління мого величного імператора.
Мої друзі сидять тут і поволі занурюються разом з квітами у сіру мороку. З їх кімнат іноді чується відчайдушне зітхання. Солдати снять літню батьківщину?
Ніхто не має тут права на найменший паморок. Жодних зволікань у діях. Вороги наближаються, а солдати замкнені по своїх світах-кімнатах шукають в пам*яті яскравого зв*язку.
Ніхто в наші часи не хоче воювати, ніхто окрім мене. Щоранку я йду до річки і виглядаю чи хтось прийде нарешті нас добити.
Старий палац сенатора перетворився на форт. Квіти – це те, що від нього залишилось справжнього.
В обід з*явився центуріон і повідомив, що сенат чекає повернення військ в столицю. Я ввагався сказати своїм побратимам про це, побоюючись чи вони не збожеволіють від радости.
Я чекав два дні, поїв солдатів вином зі столиці. Та в останню ніч на вечерю тут, на землі проклятою Юпітером не з*явився ніхто. Солдати заснули навічно зі сльозами в очах посмакувавши перед день літнє пряне римське вино.
-----------
Я не бачив за жодними фіранками жодну тінь без жодних зволікань яка хвилювалась наче чорна цятка у просторовму втіленні бога. Він серед нас. Тааак. Серед.
Кілька сумбурних слів про ганебне втрачення життя, чи б пак азіатську любов, наркотик чи андерграунд можуть принести тебе на п*єдестал, а ще пару слів про члени, вагіни і оральний секс – створять вічного бога, буквально на кілька років. Живу легенду, скандальну, повну гідності яка перпльовує дійсність, існує у позачасі і має кільканадцять коханок у кожному більш-менш пристойному провінційному селі. Він їм читає ідіотські віршики і вони розсувають ноги на якомусь сіні заливаючись несмачною брагою.
Так, якщо прожити кілька років у такому стилі, то звісно від тебе більш ніхто нічого цікавого чекати не буде.
Блиск цікавого і незрозумілого, майже рідкісний камінь. Потрібно продовбати печеру в скелі, щоб провалитись у їх царство. Царство змарнілих та здебілілих інтелектуалів.
Вони насуваються гігнатськими рядами на нещасних та неосвідчених людей. Вони задавлюють массою непотрібних слів і висловів, гатять по голові рукописами і викрикують незрозумілою мовою рядки зі своїх книжок. Так це стадо полює і тоне у байдужому до них світі.
Я більше люблю Буенос-Айрес Борхеса ніж Львів Содомори. Відчуваю себе тут вайлувато чужим ніж пристойно домашнім.
Я не стану гратись у проміжні цінності і кидаю Вам фразу:
Якщо кілька слів змогли витягти з пустого простору цілий світ, чому ж кілька рядків не можуть звільнити тісний простір від світу?
----------
Вони навчили нас кохати. Крок за кроком тикали пальчиками на найдрібніші моменти, які варто б було б зловити. Водили за руку по втраченій пам*яті дитинства і читали нам любовні сонети написані від руки.
Вони втратили нас, запобігши втратити цноту і сховались в кам*яних шафах власних снів.
Де ви? Стрункі діви ночі? Повтікали? Від них?
Хлопці поховали багнети і припали руками до німої стіни. Не буде більше романтичних розмов про старі монети, останній дощ не впаде на долоні.
Вони втратили осінь, а з нею останню любов.
-----------
Стежки вели до спальні, повної витончених ароматів квітів, літніх садів та пахощів трав.
Осліп від сонця на коротку мить, марево не зникло і тоді коли ти у повні місяця опівночі відчинила мені двері. Я бачив Тебе крізь сон, виткану з тисячі шовкових ниток. Вуста наповнені солодким виноградом, ні, це таки твої вуста цілують мене, це мої вуста цілують твої.
Ти відкрила мені опівночі таємницю, яку я, здавалось, не осягну до кінця, вона пахла лавандою, смакувала як манго.
Я зголоднів тобою, шепотів тобі на вушко, що не втримаюсь жодної миті, щоб лиш торкнутись тебе, якщо дозволиш...
Мене марево вело крізь сон до твоєї кімнати, до світанку в якій не гасла свічка.
----------
День і ще один, відкине страх і сунмів. Закінчили зиму успішно, перескочили тих, хто вважає нас е досі за дурнів і сумно сидимо по закутках з нетбуками поглинаючи гігабайти непотребу.
Нічого не змінилось за сотні років, лише іграшки стали новими, з людини душу не вирвеш, а пам*ять нації живе у землі на якій виріс.
Мавпа з автоматом не перестане бути мавпою, людина з томами законодавчих актів залишиться такою ж людинолю, якій потрібні лише кілка благ. Вони вже давно написані в книзі, яку відкривають зрідка на свята. Кухаварська книга популярніша за святе письмо, та й приємніше пороздумувати над черговим політичним маразмом у Главреді чи Кореспонденті, ніж поглянути на свої руки чи вдумливо розгледіти свої очі у дзеркалі.
Людям подарували нові іграшки, ті ж замніяють у людини чуттєвість, сумніви, еротизм, самоусвідомлення.
Вже нашому поколінню закидують, що жити легше. У нових умовах не потрібно боротися як колись за кусок хліба..
Боротьба нікуди не ділась, вона лише стала швидшою, настільки, що не встигаєш вловити ті моменти коли тобі вже зарадядили у ніс.
Що нам завдяки поколінням минулим отрималось у спадок?!
Цензура, вирвані сторінки історії і нескінченна кількість запитань?
Залежні від інформації, залежні від напівфабрикатів, залежні від грошей в кінці кінців. І ми відчуваємо у цьому себе як риби у воді. Комусь щастить більше, комусь менше. Але поза тим людська природа не зникла. Просто її приборкали, посадили у ніші, подали комп’ютери і подбали про інвестиції. Ти будеш правим пальцем, а ти ниркою, а ти статтевим органом. Людський організм схоже вивернувся на зовні...
----------
воістину райським садом. Опівнічний місяць мабуть назавжди перетворив десяток суцвіть кам*яною сірістю. Вони мені завжди видавались моторошними, усі десять років з часу правління мого величного імператора.
Мої друзі сидять тут і поволі занурюються разом з квітами у сіру мороку. З їх кімнат іноді чується відчайдушне зітхання. Солдати снять літню батьківщину?
Ніхто не має тут права на найменший паморок. Жодних зволікань у діях. Вороги наближаються, а солдати замкнені по своїх світах-кімнатах шукають в пам*яті яскравого зв*язку.
Ніхто в наші часи не хоче воювати, ніхто окрім мене. Щоранку я йду до річки і виглядаю чи хтось прийде нарешті нас добити.
Старий палац сенатора перетворився на форт. Квіти – це те, що від нього залишилось справжнього.
В обід з*явився центуріон і повідомив, що сенат чекає повернення військ в столицю. Я ввагався сказати своїм побратимам про це, побоюючись чи вони не збожеволіють від радости.
Я чекав два дні, поїв солдатів вином зі столиці. Та в останню ніч на вечерю тут, на землі проклятою Юпітером не з*явився ніхто. Солдати заснули навічно зі сльозами в очах посмакувавши перед день літнє пряне римське вино.
-----------
Підписатися на:
Дописи (Atom)
