понеділок, 10 травня 2010 р.
багацько людей перенесло життя у всілякі блогспоти, ЖЖ, чи соц.мережі. милі, пудрені обличка, фотошопні очка, всі навчились по аватарці визначати соц.статус людини, її характер та й інколи, навіть не читаючи її профіль. а Ви кажете, що людтсво деградує, просто зливаємось вреші-решт з тим, що самі ж і створили. це ж чудово!
неділю, 9 травня 2010 р.
щоб довго ніхто не шукав моїх творчих доробків всім гарного дня!
Я не бачив за жодними фіранками жодну тінь без жодних зволікань яка хвилювалась наче чорна цятка у просторовму втіленні бога. Він серед нас. Тааак. Серед.
Кілька сумбурних слів про ганебне втрачення життя, чи б пак азіатську любов, наркотик чи андерграунд можуть принести тебе на п*єдестал, а ще пару слів про члени, вагіни і оральний секс – створять вічного бога, буквально на кілька років. Живу легенду, скандальну, повну гідності яка перпльовує дійсність, існує у позачасі і має кільканадцять коханок у кожному більш-менш пристойному провінційному селі. Він їм читає ідіотські віршики і вони розсувають ноги на якомусь сіні заливаючись несмачною брагою.
Так, якщо прожити кілька років у такому стилі, то звісно від тебе більш ніхто нічого цікавого чекати не буде.
Блиск цікавого і незрозумілого, майже рідкісний камінь. Потрібно продовбати печеру в скелі, щоб провалитись у їх царство. Царство змарнілих та здебілілих інтелектуалів.
Вони насуваються гігнатськими рядами на нещасних та неосвідчених людей. Вони задавлюють массою непотрібних слів і висловів, гатять по голові рукописами і викрикують незрозумілою мовою рядки зі своїх книжок. Так це стадо полює і тоне у байдужому до них світі.
Я більше люблю Буенос-Айрес Борхеса ніж Львів Содомори. Відчуваю себе тут вайлувато чужим ніж пристойно домашнім.
Я не стану гратись у проміжні цінності і кидаю Вам фразу:
Якщо кілька слів змогли витягти з пустого простору цілий світ, чому ж кілька рядків не можуть звільнити тісний простір від світу?
----------
Вони навчили нас кохати. Крок за кроком тикали пальчиками на найдрібніші моменти, які варто б було б зловити. Водили за руку по втраченій пам*яті дитинства і читали нам любовні сонети написані від руки.
Вони втратили нас, запобігши втратити цноту і сховались в кам*яних шафах власних снів.
Де ви? Стрункі діви ночі? Повтікали? Від них?
Хлопці поховали багнети і припали руками до німої стіни. Не буде більше романтичних розмов про старі монети, останній дощ не впаде на долоні.
Вони втратили осінь, а з нею останню любов.
-----------
Стежки вели до спальні, повної витончених ароматів квітів, літніх садів та пахощів трав.
Осліп від сонця на коротку мить, марево не зникло і тоді коли ти у повні місяця опівночі відчинила мені двері. Я бачив Тебе крізь сон, виткану з тисячі шовкових ниток. Вуста наповнені солодким виноградом, ні, це таки твої вуста цілують мене, це мої вуста цілують твої.
Ти відкрила мені опівночі таємницю, яку я, здавалось, не осягну до кінця, вона пахла лавандою, смакувала як манго.
Я зголоднів тобою, шепотів тобі на вушко, що не втримаюсь жодної миті, щоб лиш торкнутись тебе, якщо дозволиш...
Мене марево вело крізь сон до твоєї кімнати, до світанку в якій не гасла свічка.
----------
День і ще один, відкине страх і сунмів. Закінчили зиму успішно, перескочили тих, хто вважає нас е досі за дурнів і сумно сидимо по закутках з нетбуками поглинаючи гігабайти непотребу.
Нічого не змінилось за сотні років, лише іграшки стали новими, з людини душу не вирвеш, а пам*ять нації живе у землі на якій виріс.
Мавпа з автоматом не перестане бути мавпою, людина з томами законодавчих актів залишиться такою ж людинолю, якій потрібні лише кілка благ. Вони вже давно написані в книзі, яку відкривають зрідка на свята. Кухаварська книга популярніша за святе письмо, та й приємніше пороздумувати над черговим політичним маразмом у Главреді чи Кореспонденті, ніж поглянути на свої руки чи вдумливо розгледіти свої очі у дзеркалі.
Людям подарували нові іграшки, ті ж замніяють у людини чуттєвість, сумніви, еротизм, самоусвідомлення.
Вже нашому поколінню закидують, що жити легше. У нових умовах не потрібно боротися як колись за кусок хліба..
Боротьба нікуди не ділась, вона лише стала швидшою, настільки, що не встигаєш вловити ті моменти коли тобі вже зарадядили у ніс.
Що нам завдяки поколінням минулим отрималось у спадок?!
Цензура, вирвані сторінки історії і нескінченна кількість запитань?
Залежні від інформації, залежні від напівфабрикатів, залежні від грошей в кінці кінців. І ми відчуваємо у цьому себе як риби у воді. Комусь щастить більше, комусь менше. Але поза тим людська природа не зникла. Просто її приборкали, посадили у ніші, подали комп’ютери і подбали про інвестиції. Ти будеш правим пальцем, а ти ниркою, а ти статтевим органом. Людський організм схоже вивернувся на зовні...
----------
воістину райським садом. Опівнічний місяць мабуть назавжди перетворив десяток суцвіть кам*яною сірістю. Вони мені завжди видавались моторошними, усі десять років з часу правління мого величного імператора.
Мої друзі сидять тут і поволі занурюються разом з квітами у сіру мороку. З їх кімнат іноді чується відчайдушне зітхання. Солдати снять літню батьківщину?
Ніхто не має тут права на найменший паморок. Жодних зволікань у діях. Вороги наближаються, а солдати замкнені по своїх світах-кімнатах шукають в пам*яті яскравого зв*язку.
Ніхто в наші часи не хоче воювати, ніхто окрім мене. Щоранку я йду до річки і виглядаю чи хтось прийде нарешті нас добити.
Старий палац сенатора перетворився на форт. Квіти – це те, що від нього залишилось справжнього.
В обід з*явився центуріон і повідомив, що сенат чекає повернення військ в столицю. Я ввагався сказати своїм побратимам про це, побоюючись чи вони не збожеволіють від радости.
Я чекав два дні, поїв солдатів вином зі столиці. Та в останню ніч на вечерю тут, на землі проклятою Юпітером не з*явився ніхто. Солдати заснули навічно зі сльозами в очах посмакувавши перед день літнє пряне римське вино.
-----------
Я не бачив за жодними фіранками жодну тінь без жодних зволікань яка хвилювалась наче чорна цятка у просторовму втіленні бога. Він серед нас. Тааак. Серед.
Кілька сумбурних слів про ганебне втрачення життя, чи б пак азіатську любов, наркотик чи андерграунд можуть принести тебе на п*єдестал, а ще пару слів про члени, вагіни і оральний секс – створять вічного бога, буквально на кілька років. Живу легенду, скандальну, повну гідності яка перпльовує дійсність, існує у позачасі і має кільканадцять коханок у кожному більш-менш пристойному провінційному селі. Він їм читає ідіотські віршики і вони розсувають ноги на якомусь сіні заливаючись несмачною брагою.
Так, якщо прожити кілька років у такому стилі, то звісно від тебе більш ніхто нічого цікавого чекати не буде.
Блиск цікавого і незрозумілого, майже рідкісний камінь. Потрібно продовбати печеру в скелі, щоб провалитись у їх царство. Царство змарнілих та здебілілих інтелектуалів.
Вони насуваються гігнатськими рядами на нещасних та неосвідчених людей. Вони задавлюють массою непотрібних слів і висловів, гатять по голові рукописами і викрикують незрозумілою мовою рядки зі своїх книжок. Так це стадо полює і тоне у байдужому до них світі.
Я більше люблю Буенос-Айрес Борхеса ніж Львів Содомори. Відчуваю себе тут вайлувато чужим ніж пристойно домашнім.
Я не стану гратись у проміжні цінності і кидаю Вам фразу:
Якщо кілька слів змогли витягти з пустого простору цілий світ, чому ж кілька рядків не можуть звільнити тісний простір від світу?
----------
Вони навчили нас кохати. Крок за кроком тикали пальчиками на найдрібніші моменти, які варто б було б зловити. Водили за руку по втраченій пам*яті дитинства і читали нам любовні сонети написані від руки.
Вони втратили нас, запобігши втратити цноту і сховались в кам*яних шафах власних снів.
Де ви? Стрункі діви ночі? Повтікали? Від них?
Хлопці поховали багнети і припали руками до німої стіни. Не буде більше романтичних розмов про старі монети, останній дощ не впаде на долоні.
Вони втратили осінь, а з нею останню любов.
-----------
Стежки вели до спальні, повної витончених ароматів квітів, літніх садів та пахощів трав.
Осліп від сонця на коротку мить, марево не зникло і тоді коли ти у повні місяця опівночі відчинила мені двері. Я бачив Тебе крізь сон, виткану з тисячі шовкових ниток. Вуста наповнені солодким виноградом, ні, це таки твої вуста цілують мене, це мої вуста цілують твої.
Ти відкрила мені опівночі таємницю, яку я, здавалось, не осягну до кінця, вона пахла лавандою, смакувала як манго.
Я зголоднів тобою, шепотів тобі на вушко, що не втримаюсь жодної миті, щоб лиш торкнутись тебе, якщо дозволиш...
Мене марево вело крізь сон до твоєї кімнати, до світанку в якій не гасла свічка.
----------
День і ще один, відкине страх і сунмів. Закінчили зиму успішно, перескочили тих, хто вважає нас е досі за дурнів і сумно сидимо по закутках з нетбуками поглинаючи гігабайти непотребу.
Нічого не змінилось за сотні років, лише іграшки стали новими, з людини душу не вирвеш, а пам*ять нації живе у землі на якій виріс.
Мавпа з автоматом не перестане бути мавпою, людина з томами законодавчих актів залишиться такою ж людинолю, якій потрібні лише кілка благ. Вони вже давно написані в книзі, яку відкривають зрідка на свята. Кухаварська книга популярніша за святе письмо, та й приємніше пороздумувати над черговим політичним маразмом у Главреді чи Кореспонденті, ніж поглянути на свої руки чи вдумливо розгледіти свої очі у дзеркалі.
Людям подарували нові іграшки, ті ж замніяють у людини чуттєвість, сумніви, еротизм, самоусвідомлення.
Вже нашому поколінню закидують, що жити легше. У нових умовах не потрібно боротися як колись за кусок хліба..
Боротьба нікуди не ділась, вона лише стала швидшою, настільки, що не встигаєш вловити ті моменти коли тобі вже зарадядили у ніс.
Що нам завдяки поколінням минулим отрималось у спадок?!
Цензура, вирвані сторінки історії і нескінченна кількість запитань?
Залежні від інформації, залежні від напівфабрикатів, залежні від грошей в кінці кінців. І ми відчуваємо у цьому себе як риби у воді. Комусь щастить більше, комусь менше. Але поза тим людська природа не зникла. Просто її приборкали, посадили у ніші, подали комп’ютери і подбали про інвестиції. Ти будеш правим пальцем, а ти ниркою, а ти статтевим органом. Людський організм схоже вивернувся на зовні...
----------
воістину райським садом. Опівнічний місяць мабуть назавжди перетворив десяток суцвіть кам*яною сірістю. Вони мені завжди видавались моторошними, усі десять років з часу правління мого величного імператора.
Мої друзі сидять тут і поволі занурюються разом з квітами у сіру мороку. З їх кімнат іноді чується відчайдушне зітхання. Солдати снять літню батьківщину?
Ніхто не має тут права на найменший паморок. Жодних зволікань у діях. Вороги наближаються, а солдати замкнені по своїх світах-кімнатах шукають в пам*яті яскравого зв*язку.
Ніхто в наші часи не хоче воювати, ніхто окрім мене. Щоранку я йду до річки і виглядаю чи хтось прийде нарешті нас добити.
Старий палац сенатора перетворився на форт. Квіти – це те, що від нього залишилось справжнього.
В обід з*явився центуріон і повідомив, що сенат чекає повернення військ в столицю. Я ввагався сказати своїм побратимам про це, побоюючись чи вони не збожеволіють від радости.
Я чекав два дні, поїв солдатів вином зі столиці. Та в останню ніч на вечерю тут, на землі проклятою Юпітером не з*явився ніхто. Солдати заснули навічно зі сльозами в очах посмакувавши перед день літнє пряне римське вино.
-----------
Підписатися на:
Дописи (Atom)
