четвер, 29 липня 2010 р.
Michael Sloane is probably one of the best art erotic photographer that is making pretty outstanding picture.. in hotel, motel or market). Her photos are looking like porn on the first sight(actually I felt like going to see porn=). But, her models(from Chicago probably) are adorable, you can't take out you're eyes off them.
- Should write some thought’s in note- Finish my coffee
- Smoke a cigarette
- Read some part from “Lolita”
- Take a shower
- Clear my mind
- Fall a sleep
Yee, it is highly recommended to watch Craig Ferguson The Late Late Night Show every day on CBS(who fucking cares?) on cable TV or youtube.
Yes Craig, Europe is watching you and little Soviet Union country too) Peace from Lviv(Ukraine) to LA(USA))
My favorite part of yesterday show, his monologues are awesome)
Just thought how I gonna start a new positive thinking . But my my head is blowing all the rumors about tomorrow. Tomorrow should take a test in University for continuing studies to master degree
So I put here a nice “Picture of the day” by Nacho Ricci. That some fashion beauty stuff=) Very summer lighted, huh? Probably tomorrow I going to post my favorite strip model Brianna Frost, see ya.
Ті хто виспівував про загибель укр. нації на початку ХХ століття - перестаньте крутитись в гробах, ваша мрія здійснюється.
Розповів товариш: ЛНУ Франка має таку собі воєнну кафедру -відкос від армії, вкінці навчання отримуєш звання офіцер запасу і бувай здоровий. Хороша річ. Але справа не в тім.
Уявіть мальовидло - десь 400 чоловік у шерензі, солдафони несуть стяг, лунає гімн, більша частина цвіту нації мовчить. Причини? Декілька мабуть, але головна -соромно.
В чому ж сором полягає? А в тому, що від дня незалежності нам пришпандьорують якесь дуже збочене уявлення української нації з пригнобленим минулим. Упосліджених калік, країна у якій кожен громадянин має "жовту" картку. Людей-ідіотів які мають носити постійно вишиванки і танцювати гопака разом з тим п"ючи самогон і заїдаючи його салом. А навколо цілісінький світ, який ніби-то з нас рже. А рже від з нас бо ми такими себе уявляємо. Я трішки то все перебільшив, але картина таки схожа на дійсніть. Яке місце здоровому патротизму де більша частина населення харчується східним відстійником, до якого я приписую - соц. мережу "вконтакт", музику, серіали і купу книжок, які до нас завозять, бо ми поки вважаємось нацією де все таки читають і не мало. А читаємо ми тепер дешеві детективи і порно новели.
Ми не упосліджена нація, ми ментально попущена нація недопатріотів, які соромляться заспівати(а в деяких випадках вивчити) "Ще не вмерла.."
Звісно це не найкращий продукт української музичної творчості, але він був обраний для нас тими, хто цю державу творив і тому трішки поваги пліз.
Все, шлю вам американський peace.
суботу, 10 липня 2010 р.
Вирішив потішити публіку ось таким:
Вкритий свіжим пальмовим листям пісок приємно вбирав мої кроки коли переступив поріг у твоє шатро.
За винятком дзижчання комашки, що сховалась десь за твоїм дорожнім комодом нас ніхто не турбував.
Я зайшов до тебе крізь свій сон, пройшовши сотні миль доріг у мареві - у тебе, скажу, дивні сни, напружені від страху і злості. ЧОго ти боїшся стелло нічного неба? Невже самотності?
Ти робила нотатки сидячи біля гасової лампи. Не помітила як я пройшов біля тебе, присів поруч на ліжко. Не чула слів, ні рухів, ні мого подиху. Ти залишалась одна, тоді коли був з тобою.
Лише твоя тінь миготіла на брезенті стіни моя ж сховалась в очах, які зі смутком читали твої записи:
«Сьогодні минув 4 рік, я пройшла більше ніж очікувала, пустеля манить, особливо коли постійно чуєш десь далеко прибій океану. Я нестримно сама, загублена навіть з компасом і картою. Лише сонце та місяць товаришують мені поперемінно. Щовечора намагаюсь пригадати те місце де він пообіцяв мене зустріти через стільки років, ми ж обоє відвідали тисячі віддалених закутків. І більш ніж сотня схожі на те, одне, де він, сподіваюсь, ще чекає на мене …»
Я полишив тебе у шатрі, загублену у примарних думках та подався далі на Південь до нашої домівки, яку ти залишила, здається, століття тому.
пʼятницю, 9 липня 2010 р.
Приміскі будинки ховались у нічному серпанку, з мурів нічого виглядати, коли нічна мряка окутала всю долину. Одноповерхівки барачного типу гасили світло, вже не чути сварок, застіль, лише стрікотіння цвіркунів.
Спустившись до долу вже не здаватиметься так сумбурно, небо мов опущене до самих дахівок горіло сотнями зірок, хоча й ноги сховані по коліна у туман.
Зі скрипом відчинились двері, світло вхопило когось з двору у передпокій.
- Дякую реббе, що впустили – гість вклонився майже до ніг, Мозе моє ім*я.
Раббі Іцхак, оглянув мутним поглядом цього бомжуватого на вигляд єврея. Він почекав поки той роззувся і зняв плащ. Обоє увійшли у покої. Мозе сподівався побачити зі смаком вмебльовану вітальню, з каміном та м*якими кріслами. Ілюзія образу міського раббі як найбагатшого в цілому воєводстві розвіялись як попіл.
Єдине куди вчитель Іцхак запросив Мозе сісти це дерев’яний табурет присунутий до дубового, нелакованог столу.
Вони сіли один на проти одного. Іцхак забив люльку і поставив лікті на стіл, пильно дивлячись на співбесідника.
- Раббі певно вже чув, про затяжну війну на заході?
- А якже чув, проте це не та розмова, з якою ти до мене рийшов Мозе, чи не так?
Той не міг дивитись так пильно в очі, він сховав їх за дурнуватою усмішкою.
- Так, не для цього... Вам лист раббі, від дуже впливового пана, прошу не зневажайте його іменем, він вже не той ким був колись.
До двійки приєдналась велика чорна муха - вона кружляла над їх головами вибираючи собі ціль для посадки.
Мозе вручив Іцхакові лист з кількох слів на жовтому і мокрому папері.
«Раббі, я замкнув Божу іскру. Соломон Аваді».
Іцхак підвів очі на Мозе, який у ту саму мить схопив у повітрі муху рукою і кинув собі до рота.
- Зникни голем! – майже загарчав Іцхак Леві і гортанно проспівав одинадцяте ім’я Господа.
Спершу Мозе жалісно і дурнувато посміхнувся, потім до середини голови запали очі і він ніби обмяк на кріслі, залишивши по собі купу смердючої глини в лахмітті. Він пригадав як Іуда Лоєв Магарал створив голема, щоб захистити пражських євреїв від погромів. За 4 століття предмет страху гоїв переріс у дурнуватого листоношу. Щоб створити голема раббі Магарал протратив більшу половину життя і це лише щоб бути в змозі припіднестись хоч трішки до світла Бога, який і дав йому силу створити кероване життя.
Раббі сплюнув у бік і взявся прибирати залишки від Мозе, творіння його учня Соломона Аваді, який пішов від нього 2 роки тому і вперше сьогодні про себе дав знати. А хлопчині цієї весни виповнилось лише 24.
Зранку німці влаштовували перекличку, у його двері постукав старший офіцер Зінгер, відчинивши Іцхак побачив дивну його схожість з Мозе, він би навіть не зливувався, якби той так само перетворився колись на купу смердючого лайна біля якогось святого місця. Але такі не зникають, якими б прокляттями їх не осипати.
шось там, ніби-то, далі буде
середу, 7 липня 2010 р.
Сьогодні вкотре переконався, що не люблю лікарів поліклінік так як і інспектоірв ДАІ.
Непам*ятаюскілкьиповерховийбудинок в центрі міста набитий десятками медсестр і ОДНИМ терапевтом + не дуже коротка черга до того ж лікаря, яка в той же час пила, бля, каву з своєю коліжанкою! І то всьо заради бюрократичной бамажкі на поступлення в магістратуру. І хабаря нікому дати , ех.. але все б виглядало краще у нижче поданому випадку:
Підписатися на:
Дописи (Atom)
