понеділок, 14 березня 2011 р.
Йшов на зустріч на пів шосту. Вийшов о 5, знав що спізнюсь, бо тротуари вкривала тонка крига, і мені доведеться кілька разів впасти і матюкнутись.
Таки спізнився, проте її ще не було. Зупинився ще на мить огледітись навколо, бачив лише поодинокі пари, що прогулювались під ліхтарями. Стояв один на площі, подивився на руку, якій дуже потрібно годинник, на щастя зустрічі завжди випадають під ратушею тому орієнтуюсь на удари в чверть години, це трохи звеселяє буденність. Вона вийшла з-за рогу, м'яко ступаючи по ще не розталому снігу. Без шапки, не любить головних уборів, припускаю, що їй би личила в'язана червона шапка з бамбоном на горі.
Вдалось почути крізь вітер її мелодійний голос, що іноді попискував від радості – вона страшенно любить говорити телефоном і тримає своїх близьких завжди поруч.
Без слів привітались – поцілунком, посміхаючись очима, відчув тепло її тіла до тіла, якого я прагнув понад рік.
Вона відклала слухавку у сумку. Просто йшла і дивилась тепер на мене, пильно, неначе запам'ятовуючи кожну рису мого обличчя.
- Ти давно у місті? - спитала вона
- Недавно, цей приїзд супроводжувався особливим гулянками… Жодними… здається звідси виїхали усі близькі, а решта мене мало цікавить. Ти ж тепер також тут не живеш?
- Угу, місто цікаве тоді коли бачиш його від часу до часу, ненадовго, а найкраще з вікна квартири, тоді час який був відірваний від мене колись, зараз виглядає набагато ріднішим. Моя вулиця, звісно ж ніяк не змінилась…
- А ти? Змінилась?
- Не можу точно сказати… Знаєш, тобі варто про це спитати мене пізніше. Я тобі стільки писала розповідаючи про все що зі мною сталось, що мені набагато важливіше чути від тебе про тебе. Добре?
- Кудись сядемо?
- Давай пройдемось, поки не змерзнемо.
Зупинили дівчинку, що продавала у кошику льодяники у вигляді півника.
Вона крутила півника в руці, іноді позираючи на мене.
- Мені приємно, що ти не забув про мене.
- Ми ж лише вчора розмовляли…
- Так, але це трохи інше… іноді люди з'являються і не хочуть давати про себе чути. Ну наприклад я.
- Дивлячись на це так, то ти єдина людина, яка знає, що я в місті. Не хочу турбувати вовків.
- Все ще турбуєшся про стан своїх нервів?
- Ага, вовки завжди атакують скопом, поодинці можливо б впорався.
- То ж ти виманив вовчицю, щоб її …
- Зваж, вовчиці не балакають біля вовка, вони туляться і ніжно рикають.
- Хаха, встигнула скучити за твоїми лестощами.
- А я за твоїми руками…
Вона опустила очі і взяла мене за руку, Її дотики не втратили ніжності - просунула пальчики між мої.
- Що мені потрібно зробити, щоб ти зігрівся, ти так трусишся.
- Відвик від такої погоди, можливо обіймемося?
Ми зупинились під ліхтарем, на ньому висіла святкова омела.
- Ти ж знаєш, що люди роблять під омелою? – ми були в обіймах один одного, її оченята посміхались, а вуста прочинились для посмішки. Вона заплющила очі і ніжно поцілувала мене.
- А ти швидко зігріваєшся – засміялась.
- Для цього потрібна була саме ти… А це часом не твій дім?
- Ммм, так. Це ти мене вів…
- Не слідкував куди ми йдемо, напевне захотілось тепла.
- Напевне? – її очі світились – ти ж холодний як мрець, я зроблю тобі кави. Звісно ж кава, це не натяк. – вона посміхалась.
- Ні, не натяк… От гостра потреба тебе – це моє бажання.
- Ну, сьогодні ніч виконання бажань, омела цьому свідок. До того ж це і твій дім, я тобі це сказала ще багато років тому..
Вона відчинила двері:
- Заходь…
Суші на виворіт
Ніч видавалась теплою. Ева привідкрила вікно і сперлась на підвіконня обома руками. Вона дивилась просто себе, місто під її поглядом поволі гасло, ніби-то заиснали й ті, хто здавалось засиджується до пізна. Дорогами ще гуділи іноді лише таксівки. Ева прикрила вікно, щоб вітер не завважав запалити свічку.
Вона заплющила очі і з здивуванням зрозуміла, що не відмовилась від суші, та найближче кафе замкнулось годину тому.
Вона роздягнулась повністю, бо не належала до любителів піжам. Згадавши, що так і не переглянула пошту з зітханням сіла за комп’ютер. Ніхто не написав, вона ледь розчарувалась, бо чекала лист від одного з співбесідників, він від часу до часу провокував її на дивакуваті розмови, такий тип, що може поговорити про все.
Можливо схожий на її батька, але ж ні. Вона відмовилась від цієї заїждженої думки, що дівчата шукають собі чоловіків схожих на власних батьків.
На щастя для неї вона живе сама, у багатоповерхівці, з тих, що стрімчать на пагорбах, як пачки пластівців Несквік, виставлених дбайливим мерчендайзером.
Я онлайн – засвітився скайп. Вона поглянула вбік у вікно, кава ще паріла у склянці. Ева витягнула останню цигарку і ще хвилину порпалась у сумці, щоб дістати запальничку.
Сьогодні буде довга розмова – роздумувала вона, коли речення за реченням співбесідник вимальовував перед нею нову ситуацію.
Ситуації – це їхні малі невинні ігри, в яких Ева чомусь завжди була гравцем, а Теді – так ніжно кликала його – творив історії, які вона залюбки переживала щоночі.
- Тедді, я хочу суші.. - Почала вона і їхня розмова полетіла далеко за японський ресторан.
Кава залишила чорні кільця на столі, було далеко за північ, Ева не дивилась на годинник. Тедді написав, що сидить поруч її будинку і пише з телефону. Ева кинула різкий погляд у вікно, він жартує? Скільки часу він там?
Тедді бачив мене голою? Ну ні, це абсурд, як ж він міг бачити її голою сидячи на 5 поверхів нижче її вікна…
Мабуть слід запросити його до себе… ну так, він ж чекає відповіді.
“5 поверх, перші двері справа” – швидко набрала текст і затамувала подих, обережно тиснувши “Надіслати”.
Встала з-за столу, повела рукою по волоссю, потягнулась на пальчиках – зігнавши остаточно сонливість, вона накинула на себе лише коротеньку футболку і обережно підійшла до вхідних дверей, припавши до вічка.
Вона ще не бачила Тедді, який він? Таємність її спілкування з ним, нічний ритуал посмішок і недоказаних фраз.. це були їхні ночі. Ось він підійшов, з посмішкою оглядаючи двері. Він знає, що вона принишкла біля них. Тихо постукав. Вона відчинила, пустивши його одразу всередину і різко замкнувши двері обійняла його шию і не стримуючись довго цілувала.
- Це мій перший крок – нарешті відірвавшись від її губ сказав Тедді
- Цей твій перший крок перевернув мій світ, любий…
Він розгублено показав на пакет в його руках – приніс тобі суші.
- Не в суші справа, Тедді…
Всі щось написали до березня. знайшов в себе щось на 9 березня
Халкід нахилився над залишками обіду і сумно сплюнув у бік. Відкинув тарілку і повернувся спиною до дружини. Та стояла осторонь і слідкувала боязко за його діями. Цей жалюгідний Халкід викликав лише у неї огиду і збочене відчуття смерті – так, найбільше чого вона бажала, щоб врешті ця свиня покинула її дім назавжди.
Халкід це все читав у її очах, жінку яка стояла за спиною він сприймав за річ. Річ привітала у дверях, Річ подала миску з теплою водою, рушник. Річ приготувала вечерю, Річ вклала його у ліжко і Річ чемно віддалась йому.
Річ що не мала розуму – стороння, Інша.
Інша, яку він старався не бачити мала своє життя тоді коли Халкід покидав дім. Тоді ж, вона скинувши з себе ланцюги страху розбиралась до гола і виходила в поле, що простягалось за їх двором вусібіч.
Інша віталась з сонцем, обіймала ще зелену пшеницю і збирала польові квіти. Інша плела вінки і наспівувала пісень, що вчила її мати. Вона була богинею, що прокинулась від зимового сну, коли ж зима приходила до її порогу ввечері Інша ставала Річчю.
Дві постаті боялись більше за Халкіда Жінку. Ту що створена з ребра його. Халкід найбільш ненавидів її, бо та мов останній грабіжник поцупила частину життя.
Він працюючи далеко від дому думав лише про Жінку, йому не вистачало її, як себе. Відділившись на сотню верст він мандрував до сімейного затишку і сидів з Нею на лаві біля груби наспівуючи пісень, що балагури витанцьовували на їхньому весіллі.
Але повертаючись до дому він зустрічав лише Річ, пониклу і пусту, механізм дії без волі. І стравлений безнадією сідав перед неї на лаві, похнюплено пережовуючи вечерю.
Та сталось раз, зимового ранку, Халкід знедужав і життя покидало його груди, що все повільніше підіймались. Річ скована страхом розбила кайдани турботою, Інша припала до ложа Халкіда і Жінка цілувала його чоло промовляючи: Не покидай мене, бо життя мені не миле буде. Сонце не зійде назавжди і плач застрягне у моєму серці.
Халкід прокинувся від хвороби, як від поганого сну і обійняв Жінку. Не відпускав аж поки вогонь не розсіяв їхні душі на пшеничні поля.
вівторок, 8 березня 2011 р.
waiting always feels like someone putted you in a dark hole, without letting Know - what time is it. Specially when there is no time.
Must to explain. There would be a truly thank-full novel in my future book, about a boy who lived a miles away from his love. He connected himself to System, system that made him close to his girl... he was close but in virtual way. gonna finish it in a few days, wanna buy now?))
Підписатися на:
Дописи (Atom)
