субота, 10 липня 2010 р.
Вирішив потішити публіку ось таким:
Вкритий свіжим пальмовим листям пісок приємно вбирав мої кроки коли переступив поріг у твоє шатро.
За винятком дзижчання комашки, що сховалась десь за твоїм дорожнім комодом нас ніхто не турбував.
Я зайшов до тебе крізь свій сон, пройшовши сотні миль доріг у мареві - у тебе, скажу, дивні сни, напружені від страху і злості. ЧОго ти боїшся стелло нічного неба? Невже самотності?
Ти робила нотатки сидячи біля гасової лампи. Не помітила як я пройшов біля тебе, присів поруч на ліжко. Не чула слів, ні рухів, ні мого подиху. Ти залишалась одна, тоді коли був з тобою.
Лише твоя тінь миготіла на брезенті стіни моя ж сховалась в очах, які зі смутком читали твої записи:
«Сьогодні минув 4 рік, я пройшла більше ніж очікувала, пустеля манить, особливо коли постійно чуєш десь далеко прибій океану. Я нестримно сама, загублена навіть з компасом і картою. Лише сонце та місяць товаришують мені поперемінно. Щовечора намагаюсь пригадати те місце де він пообіцяв мене зустріти через стільки років, ми ж обоє відвідали тисячі віддалених закутків. І більш ніж сотня схожі на те, одне, де він, сподіваюсь, ще чекає на мене …»
Я полишив тебе у шатрі, загублену у примарних думках та подався далі на Південь до нашої домівки, яку ти залишила, здається, століття тому.
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
0 коментарі:
Дописати коментар